• Відпочинок в Карпатах
  • Про проект
  • Пейзажі Карпат
  • Флора Карпат
• Бази відпочинку
  • Садиба «ВАНДА»
  • Садиба «ВІВАТ»
  • Садиба «ГРАНИЦЯ»
  • Садиба «ЖИВИЦЯ»
  • Готель «ЗАХАР»
  • Садиба «КРІСТАЛІНА»
  • Садиба «МАЛЬВА»
  • Вілла «МАРТА»
  • Комплекс «ОРЯВЧИК»
  • Садиба «ШВАГРИ»
  • Садиба «ЯЛІВЕЦЬ»

Один день в Орявчику…

Зійшло тьмяне жовтаве сонце, воно піднялося над обрієм лише на кілька градусів і майже не випромінювало світла. Небо було безхмарне, але вітер дедалі дужчав, налітаючи раз за разом гострими поривами. Дивовижно виглядало сонце. Від нього йшло не світло, а щось таке наче тьмаве й похмуре жевріння, яке не відбивалося від води, немов усі його промені були поляризовані.

Схил за схилом відкривалася хвиляста долина. На фоні блідозеленого неба круто здіймалися відроги далеких гір. Вони відсвічували золотом. Золотаві плями, ніби здуті з гір, лежали і на снігу під вершинами. Гірські схили на очах у нас набирали пишного блідо рожевого відтінку, а тіні щосекунди ставали синішими. Сонце якраз стояло в прогалині між двома осяяними вершинами, і широка долина з її висотами й схилами являла собою ніби могутній, німий, блискучий парад перед вмираючим володарем. Фіолетова стрічка шосе, темна на поворотах, звивалася між висотами, зникала, виринала знов, минала села і побігла на перевал аж до обрію.

Перед старою хатиною стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтючому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі - ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.

Нічого - крім білого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається і никне. Горстка хаток, що відбігла від великого лісу і властивого села глибше в поля і що стоїть ось тут, розділена лиш садками від себе, - та горстка має той одностайний блідий вид рік-річно. Та, мабуть, мила їй ота широка просторінь.

Сонце повільно заходило. Долина ожила: досі застиглі тіні, що ховалися в складках землі, почали беззвучно здійматися вгору, видиратися вище, ніби велетенські блакитні павуки. Потягнуло холодом.

Надходив вечір, і засніжені простори, освітлені призахідним сонцем, миготіли рожевим блиском. На схилі гори стояло кілька стіжків сіна, майже зовсім занесених снігом. В долину, ніби маленькі коми, злітали останні лижники. При цьому вони на мить затуляли величезне рожеве сонце, що, мов клубок жару в диму, ще раз показалося з-за схилу.

Вечір був гарний, тихий. Скибини землі горіли золотом і бронзою. Наче великі фламінго, пливли хмаринки на зеленкуватому небі, обережно прикриваючи вузький серп молодого місяця. Провесняні сутінки оповили кущ ліщини; він стояв ще соромливо не вбраний, але вже сповнений надії незабаром розпустити свої бруньки.

Місяць піднявся над покрівлею хатини. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.

Темний ялиновий бір похмуро чорнів понад обома берегами замерзлої річки. Напередодні вітер зірвав із дерев біле покривало інею, і тепер вони мовби тулилися одне до одного, чорні й зловісні в сутінках надвечір'я.